Поет Тарнавський Юрій

Сидить птах на гілці, на дереві, що розгалужується від його ніг, притискає кольорову голову до ока, великого й прозорого, як вікно, розсуває пір’я, немов важкі […]

Болить голова, як книжка лежить на столі, як дерево стола тримає на собі цю книжку, як очі дивляться з одної сторони обличчя на світ, у […]

Сад має обличчя упиря, хоч починає цвісти, напух від тиші, як від крови, як губи, посиніло його каміння, простягає до шиї свій грунт, покорчений, як […]

Вісім очей, я маю вісім очей – одні очі, щоб бачити мою шкіру, що жде повороту твоєї із пасовиськ туману, другі очі, щоб бачити мої […]

Країно, що страждаєш на комплекс материнства і обмотуєш інші нації колючим дротом своєї любови, хіба не знайдеться серед твоїх синів хоч одного, який сказав би: […]

Немає Бога, як немає причини плакати чи сміятися, усе відбувається так, як могло б не відбуватися, усе існує так, як могло б не існувати, порожнечу […]

Я не поет, бо мої слова грубі, як поліна, і не мистець, бо мадонни німі до мене, як чужі фотографії, і не філософ, бо не […]

Не прилетів птах до гілки, видно на ній тільки місце для його ніг, довкруги неї порожнечу, подібну до саду, купи білого повітря, ширші вгорі, балянсуються […]

Жінка іде в сад, Бере з собою руки, приладдя, подібне до своїх кінцівок, торкається скель, які минає, немов з кущів, струшує з них краплі, неподільні, […]

На поверхні хортиць, запалі, як щоки, виходять ті, що залишилися з запорожців, одягнені в модерні шаровари піжам і з мовою, знищеною Рязанню, як хемікалією. Деякі […]