Сингаївський Микола – Учителю

Учитель мій – Самійлович Андрій
Не раз казав:

– Ти на своєму стій!

На висоті своїй чи на горбі,
Але своє неси щодня в собі.

Ні словом, ні душею не лукав.
Дніпро один.

А ти – його рукав.

Ми не одні у матері-землі,
Та наша дума в неї на крилі.

А разом з нами – прадіди, діди,
І пам’ять – від колиски до зорі.
Не зміряти народної біди,
Не виплачуть її і матері.

Сльоза – не плата,

А журба страждань,

Вона – болюча – душу розрива.
Та світ наш – з материнських сподівань,
Його не вкриє забуття трава.

Вона понад ракетами злетить,
Чи зашумить, мов кронисте гілля;
Душа – то наша зоряна блакить,
То отча нерозтрачена земля.

І нам її довічно берегти,
Земля ж бо і нащадкам не чужа.
І стане в світі більше доброти,
І не торкнеться помислів іржа.

А мова рідна

Дужче задзвенить –

Так, що відлунять ниви і гаї.
Щоб долучити і сучасну мить –
З минувшини – до вічності її.

Доглянеш сад

Чи знов засієш лан,

І вийдеш грозам атомним навстріч.
Такий уже судився нам талан –
Нести свій хрест –

І кожен день, і ніч.

Такий наш вік,

Такий громохкий час:

Іти щодня на поклик, як на бій.
І діти – не безбатченки у нас…
Отак, браток…

Знать на своєму стій.

Так говорив Малишко – до пуття,
І Слово те я взяв на все життя.
То ж хлібом душу зважую свою:
Спасибі, мій Учителю.

Стою!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Сингаївський Микола – Учителю вірш.