1.
Присутність снігу серед поля
розширила очам роздолля,
і тану я, мов грудка солі, –
вітри гуляють подовколлям:
роздмухують, розносять нас,
щоб запліднить біжучий час…
І навмання душа простує –
їй всюди вільно домувать:
в кристалах снігу, в житніх струнах,
у нових поосінніх врунах,
в очах здивованих багать.
О земле, зрощена з душею,
домівко вічності і слів, –
співмірен кім’яхові глею,
сніжинці, що лягла долів,
постав я з тебе, повертаюсь
у твоє лоно день за днем,
суть – не вагу – я зберігаю,
виснажуємось навзаєм.
Твій холод і мене холодить,
твоє тепло – моє тепло;
ти – суть, ти – плоть мого народу,
ти те, що буде, що було…
Не відніму – додам любові,
змертвілу глину оживлю
і возвеличу в кожнім слові:
– О земле, я тебе люблю! –
Шуга душа, літа, мов птаха,
і що їй лічені роки,
якщо піщинкою до шляху
я припаду навік-віки.
Світ неподільним стане знову
на наслідки і на часи,
бо ти – причина, ти – основа
того, що буде, що єси…
Сама себе не ошукаєш,
не зрадиш, не переростеш;
ущільнюйся неначе камінь,
буття твоє не має меж.
2.
Біжке життя, біжке, зникоме…
Ти у всесвітньому огромі,
мов порошина.
А з-під ніг
біжить безмежний переліг.
Життя – знайоме…
Колись ти деревом тут був
і листям всю блакить промацав,
що чув, що бачив – не забув,
на все поклав карби означень.
По перевтіленні – рубці
настовбурні зберіг на тілі.
Іржаві кулі в кулаці,
на шиї зашморги зотлілі.
О Батьківщино, давній біль
іржею проступа на шкірі;
та міць і сила, що в тобі,
нас зміцнює в незрадній вірі,
бо незнищенні ми – о ні! –
допоки хоч в одному слові
відлунюють звитяжні дні,
що нас наснажують в любові:
до бадилини край стерні,
до урвища, до косогору,
до нових, до грядущих днів,
сподіваних і вже прозорих.