…Знову копаємо в глинищі глину.
Жили солом’яні зв’яжуть заміс…
– Хата для кого?
– Буде для сина…-
В колію грузне вантажений віз.
Глина мастка обжовтила долоні…
Був уже нею… чи стану колись?..
– Глино, забула ти мову солону.
– Злиплися губи, слова запеклись…
– …Слухай,- валує стогін із горла –
завше відкрите воно у горшка.-
Тіло моє запікається чорно,
круто нас мне гончарева рука…
– Глино Галино, глино Маріє!
Ти не навіки лягаєш в заміс,
бо на розвалищах всюди жовтієш,
легко втрачаючи форму і зміст.
Зраджують думку, зраджують руку,
глиняна книго, твої сторінки.
Занотувала вічну розлуку,
та й розкололася на черепки.-
Глиняні стіни, наче таблиці,
б’ються – осколки великі й дрібні…
Глина печеться, глина сталиться –
всюди уламки лежать мовчазні.
Де ж вони, долі людської скрижалі?
Хтось прочитав по позначках: “Мардук…”
– Дядьку, ви долю свою не читали?
– Та-а… ворожила циганка із рук.
Десь коло Бреста… чи коло Шполи…
Дальню дорогу… хату нову…
Третю будую… Глянь ти… Відколи?..
І не забулося… В цій доживу…
Міситься глина, міситься круто,
щоб нетривку нашу пам’ять тримать…
Треба у глиняні чоботи взутись,
щоб спорохнілі дні наздогнать.
В промені часу клинопис бачу,
очі площинні, хвилі борід.
В пальцях володаря чаша гаряча
й досі хмелить неотямлений світ.
Глиняні вінця дай пригубити –
глина у глину перетече…
П’ю… Але серце завше несите
глиняним жаром груди пече.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)