Павло Мовчан – Хоч привід для надій

Довірливо, розчулено, відкрито
цвіте чебрець і розриває зір.
Листок в губах, затиснутий, мов бритва,
застерігає: літові не вір…

Мов паузи у погляді – берези –
розколюють суцільнолитий ліс,
і в товщ зелену промінь гостролезий
застряв осколком, битим скельцем вріс…

Спадає шелестом згори зелена повінь,
і осіда на могилках чебрець…
Безглузде все, уся світобудова,
в якій стає нищителем творець.

І не питаю про доцільність чину,
лише дивуюсь з надміру створінь,
які миттєво й непомітно гинуть,
готові, як завжди, до воскресінь.

Збирає зір довкола тільки смуток;
бо йде прощання з світом кожну мить,
і неугавний світлий подзвін чути –
зелене листя бронзово дзвенить.

У схованках для сумнівів знаходжу
тебе, мов шкаралупку у гнізді,
і шепочу: – Зостав для мене, Боже!
Хоч знак якийсь, хоч привід для надій…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Хоч привід для надій вірш.