1.
Цей янгол протятий
з крижиною в боці
свій біль вимива
в золотому потоці,
і шпиль, що завершував царське стремління,
поглиблював янгольську муку й боління.
О місто в намисті містків і бруківки,
золочене скрізь по хрестах та верхівках,
а сподом – чорнюще,
як мисль скритовбивці,
глуха шкаралуща з іменням столиці!
Де п’яний поручник візницю шмагає –
за що, наповіщо – того сам не знає…
Ніхто не рятує волаючу душу,
вода вимива сухозлоття на сушу,
і шпиль облетілий, двогострий, мов спис,
все падає, падає з янголом вниз.
2. В камері
Якщо ти в самоті – будь сам собі юрбою
і паперових птиць розвішай над собою.
Крапчаста їхня тінь. Проте на тебе стане –
і думка молода під нею не зів’яне.
Кружалечко води, що висохла на денці,
журбою не розводь – вона не розведеться.
Рука змалює круг, відтак – дрібніші в ньому-
оце відвічний рух на кам’яній основі.
Малюй, малюй хутчій, обчислюй мрію рвійно,
уже ідуть дощі, вітри високовійні.
Всі страхи відлетять – стіна тобі лишиться,
з її сумних глибин ти виворожиш птицю.
Рука шандарська
вмить затре кружки й квадрати,
в яких піднісся ти поверх шпиля,
поверх хреста,
по… вище янголяти!
Ні, не дістати!
І гомінку юрбу внизу
на себе ти поділиш,
бо в тебе – небо, в тебе – не…
бо вже летюче тіло.
На власну волю
та народ помножив своє ймення,
щоб виправдать жорстокий вік
своїм короткоденням.
3. Ніч
Цей мур за ніч знов виріс непомітно,
допоки я обчислював крило,-
ковзнула тінь доглядна, перелітна
і остудила зрошене чоло.
І тільки й видно, що цеглиння вікон,
де тріщина, як ящірка, тече,-
мені тепер до ранку, до край віку
цей мур ламать загостреним плечем…
Жага подовжить ліжко і підлогу,
підніме стіл на височезні ноги
і надвоє високого мене
під небом озорілим перегне.
І в мокрих дзеркалах,
що обтулили стіни,
де жар вапна подрібнено на мак,
рука Господня пише всерозбірно,
каліграфічно таємничий знак.
4. Сон
Достоту, як вві сні:
колодязя горлянка
і мерехтить на дні
води розбита шклянка.
І падають униз,
зітхаючи, краплини.
– І ти перехились,
лети, лети до згину!..-
А спрага – не змогти –
до цямрин тебе клонить.
– Ну, відривайсь, лети!
Що, в жилах кров холоне?!
Отож бо воно й є!
Всі страхи, болі наші.
Бо кожному своє
і пить з своєї чаші.
Ха, в кожного свій смак,
своя пекота й спека.
Ув’язнений дивак,
ти полетиш дале-еко-о!..
Не грюкай у відро!
Ти випив свою воду,
Чекай – надійде строк,
і матимеш свободу…
Ха-ха-ха!
5. Все буде просто…
Мури муровані –
вікно глибоке…
Пташко без імені,
в небо порошена.
Вітер затче в парусиння широке
в бганках його яблука зрілі,-
буде, ой буде того раювання!..
Що ж то за дощ, намальований в небі, –
зводяться плечі, стрічаючи холод…
Де ж та подібність одного із другим,
де ж та причинність щоденної муки?
Вилущу зернята з кожного плоду –
порох у пучках, і більше нічого…
Пташко без імені, вкладена в крила,
в перах твоїх ані вітру, ні неба…
Мушу цей мур розібрати по каменю,
шлях замостить до товариша вірного
і в не… далекого.
Миттю спростується все у мовчанні –
все буде просто,
як зорі у небі.
Просто все буде,
як небо у зорях.
6. До стіни
Просотані мохом червоні цеглини
і риски повздовжні –
чи ж то з-під руки?
І форма квадратна безсмертної глини
засвідчить стремління моє на віки…
Проходить звичаєм в’язничість безлика,
поволі стіна від дощів розмока,
і сіє насіння у шпарки осика,
і форма древесна углиб затіка.
Чи ж треба стать щільно,
щоб спина до спини,
щоб стало майбутнє на повен мій зріст,
щоб всі стільники вже надпитої глини
комусь розказали короткий мій зміст.
О стіно, що свідчиш моє проминання,
яка ж ти непевна в своїй довжині!
Проходжу тебе – зостається питання:
чи ж лишиться знак якийсь по мені?!
7.
Так щиро дихав він на всіх
своїм гарячим словом,
що стукало, немов горіх,
в лобища мармурові.
І круглозвуко, наче дзвін,
завис у просторі крізькому
та, відштовхнувшись геть від стін,
ударився об стелю знову…
Віддаленіла геть луна –
лиш пасмуги зостались сині,
мов крапля болю голосна,
що затужавіла в сльозині,
вона взернилась у хмарині…
Їм аби слово про любов,
про каяття, помилку.
Як важко продихнуть, либонь,
горлянку сполудило.
І замість слова гудлі йдуть
продовгувате, сумно,-
хитає головами суд
на нього так осудно…
Набрав води – скупий ковток
загускнув від мовчання,
і підступився ще на крок
до глупого питання.
8. З крейдою в руці
У безбач, у смуть каламутної долі,
мій вигук, моя ягодино, котись!
В червоній долоні – вуглини схололі
сипких перепалених сліз…
Ну що мені стіни, сплямовані біллю,-
прибить свою тінь і хутчій відійти.
По них відлопочуть пташки споночілі,
розхилять ще ширше в’язничні кути.
Миколо, ставай одночасно повсюди,
та попелом суму себе не обсип!
І слухай,
як простір, народжений в грудях,
свідомість твою швидко нурить углиб.
Хіба в піднебесся, що все в ластовинні,
роздмухаєш всю пересушену кров
і будеш дзвеніть, як суха бадилина,
про людство знедолене, братську любов?..
Хіба це все так? І з єдиним початком,
з єдиним відлунням, що котиться вдаль,
і крейда в руці, що лишилась на згадку
про мрію відвічну, якої так жаль.
9.
Малюнок думки в кілька рисок –
чи то вервечки до колиски,
в якій гойдатись… німоті,-
і перетліла, як навмисне,
тоненька свічка в темноті…
Закапав віск від восковиці,
хитнулись тіні по кутках.
І випроставсь біля божниці
двокрилий в’язень, наче птах.
Щось тісно тут, де пахне смертю,
де гострий погляд, наче крик,
на стиснутих вустах упертість
ледь стримує жалкий язик.
Щось невітно в норі цій куцій,
де гаснуть звуки і свічки,
бо очі стежать, як беруться
вогнем у в’язня кулаки.
10. На страту
Мої ручителі високі,
які легкі останні кроки
до ешафоту від ганьби…
Сурмач, труби,
віщуй утіху –
моє обличчя повне сміху,
і кат, як брат,
під брови-стріхи
пускає погляд:
– Возлюби… –
Коли б ще хто дудів в сопілку,
і мою радість ніс, як бджілку,
і сипав квіти на бруківку,
і шепотів:
– Дивись, диви…
Та я і так переразую
і свою душу молодую
віддам на руки, що катують:
– На, розпинателю, лови!..-
Відчувши неласкавість дня,-
з Оки – тягучий холод,-
ти раптом голову підняв,
сягнув за видноколо…
Так високо – до гіркоти,
до німоти у зорі –
перо лелечине летить
і душу всю прозорить.
На широчінь грудей пустить
зітхання, як опуку,
і, наче цвях, летюча мить
проб’є простерту руку…
Вже стелиться широка путь
у рай далекий а чи в пекло,
а низом душі чорногрекі
гріхи свої земні несуть.
Душе моя, легка пір’їно,
немає в боротьбі загину –
є вічний бій і вічна путь.
Летить, летить душа? пір’їна? –
внизу ледь мріє Україна,-
і чує щось таке знайоме
в мотиві, дутім на дуду;
і грузнуть ноги, як в солому,
коли по хмарах в небо йдуть.
Київ – Ленінград, 1973 р.
____________________________
Цю поему, у сильно зміненому вигляді, було видано 1977 р. у збірці “Пам’ять” під назвою “Небо Кибальчича”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)