Леся Українка – Хвиля

Хвиля йде,

Вал гуде –

Білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе

На сухеє баговиння,
на розсипане каміння,
білим пломенем метнеться,
стрепенеться,

Скине з себе все, що ясне,
й гасне…

Хвиля смутна,

Каламутна,

Вже не ясна, вже не біла,
відпливає посумніла,
мов до гробу.

Із плачем до себе горне
баговиння тьмяне, чорне,
мов жалобу.

І зітхає,

І втихає,

Рине в море величезне
й чезне…

Чи вона

Йде до дна?

Може, буде там покірно,
мов рабиня, тихо, вірно,
колихать малі молюски,
гаптувать прозорі луски,
на коралі класти карби,
вартувати морю скарби,
і слугою

Під вагою

Там вона довіку стане
й не повстане?

Чи полине

Межи сестри, межи милі,
вільні хвилі,

Розтечеться, розпливеться,
знову сили набереться,
потім зрине

І гучна,

І бучна,

Переможно валом сплесне
і воскресне?

[Євпаторія, 8.07.1908]



Леся Українка – Хвиля вірш.