Довго бриніли мені в думці слова Шевченка: “Не так тії вороги, як добрії люди”, – поки рука зважилась покласти їх на папір. В думці повстали вони зараз після прочитання статті “З кінцем року”, а на папір лягли далеко пізніше: все хотілось провірити думку, чи справді має вона рацію. Та, врешті, людина сама своїй думці не суддя, отже, нехай судять її інші люди. Я тільки попрошу уважати мої слова не за колективну “заяву”, а за вираз одної людини, близької до радикальної справи, бажаючої сій справі доброго розвитку, отже, пишучої в інтересі її.
Ім’я автора статті “З кінцем року” говорить само за себе. Ніхто, запевне, не стане підозрівати, ніби д. Франко “ворог” українських радикалів, а не “добрий чоловік” з добрими замірами. Та шкода, що добрі заміри не завжди спроваджують такі ж добрі наслідки; буває се тоді, коли в самих замірах лежать помилки. Так сталось і на сей раз. Дозволю собі роздивитись сі помилки.
Д. Франко обвинувачує українських радикалів і зовсім слушно каже, що вони мало роблять, мало хочуть робити; врешті, що їх самих мало, тільки далі несподівано ставить їм у приклад радикалів галицьких, про яких тільки що перед тим не багато доброго міг сказати, і дає далеко не провірені рецепти спасенія душі і рідного краю.
Ніхто не повинен одхрещуватись від щирої, хоч і суворої критики, та тільки всякий, хто уважає себе дорослим, не може мовчки приймати проповіді – “научки” ? la Толстой і ставлення собі в приклад зовсім не авторитетних людей.
Нехай би д. Франко критикував українців, та не жалував би й своїх; до речі, то йому більш відоме діло. Загал інтелігенції галицької радикального напрямку ніяк не може імпонувати українському радикалові. Хто з нас бував у Львові та у Відні і мав нагоду пізнати теорію і практику студентів-русинів радикального напрямку, то не так уже дуже очарувався. Кому траплялось листуватись і особисто стріватися з галицькими радикалами-діячами, той не може сказати, щоб вони здались йому велетнями, вартими подиву і наслідування. Запевне, єсть між ними гідні поважання люди, та вони є скрізь, а взагалі нас завжди прикро вражало, що в Галичині, країні все ж конституційній, так мало людей стає під корогвою визволення, і ті, що стають, так рідко тримаються стало. (Ми говоримо тут тільки про інтелігенцію радикальну, бо до селянського руху радикального не було нагоди придивитись близько). Коли ж недавно розпочатий радикальний рух все-таки потроху шириться серед галицько-руського селянства, то се головно через те, що тяжко пригнічені, виведені з терпеливості селяни самі йдуть назустріч інтелігентним радикалам-пропагандистам. Ся умова та ще деяка гарантія волі пропаганди, яку все-таки дає австрійська конституція, помагають нечисленним і не досить відданим ділу галицьким радикалам осягати видимих результатів своєї роботи.
Але вже ж сеї останньої умови, себто найменшої гарантії слова, у нас зовсім нема. Так нехай би д. Франко зважив се та й виступив не одностороннім карателем українських радикалів, а суровим критиком на обидва боки, тоді б можна було залишити полеміку хоч про сей пункт, а то д. Франко тільки раз у раз говорить: “Ось що робимо ми, – чому би не могли й ви?” – а на всі можливі відповіді зарані каже: “Тяжко нам сьому повірити. Не може сьому бути правда, – або й просто, – неправда сьому!” Се вже такий argument supr? me, що проти нього не можна йти, коли не бажаєш вдаватись до авторитетного свідоцтва господа бога або до аргументації жінок “з народу”. Ніхто більше, як ми, не признає і не тямить власних хиб, але ж на докори д. Франка можна сказати не тільки: “Mea culpa!”, бо не всі заповіді д. Франка входять в релігію українських радикалів і не проти всіх вони согрішили.
Головна заповідь д. Франка – се безпосередня пропаганда серед народу (слово “народ” д. Франко уживає не в європейському розумінні, а в народницькому: “селяни”). Учитись сеї роботи він одсилає українців до латишів, поляків та інших недержавних народностей Росії. Чому ж не до самих росіян? Адже ж колись були люди, що пробували сю роботу на всьому просторі європейської Росії. Ми, власне, не будемо говорити виключно про Україну, бо хоч у ній працювало багато борців і головно українців зроду, але вони переважно були людьми без виразної національної свідомості, отже, й не могли мати тих національних ідеалів, яких вимагає д. Франко від українців-діячів. Але ж було не менше борців, що змагались, наприклад, і серед непереглядних степів приволзьких, на питомому грунті, при помочі національних ідеалів, опертих на історичних прикладах (пугачовщина, разіновщина). Всі ці люди не строїли в кабінетах теорій, а пішли просто “в народ”, несучи і книжки, і живе слово. Непереглядні російські степи не оборонили сих людей від кайданів і каторги, та вони й не боялись сього і несли незаслужену кару з таким героїзмом, про який і не снилось галицьким опозиціоністам. А що вийшло з їх пропаганди?
Хоч більшість місцевостей в європейській Росії з російським та українським населенням дала не менше інтелігентних діячів, ніж дає теперішня Галичина, і хоч увесь той рух протримавсь не менше літ, ніж радикальний рух тримається в Галичині, та, врешті, увесь рух мусив змінити напрямок. Брак елементарних прав слова і людини заставив діячів признати, що не можна визволятись виключно при помочі селянства, навіть поставивши в боротьбі на першому плані інтереси сього селянства, а не загальні просвітньо-визволяючі інтереси цілого народу, заставив їх признати, що інтелігенція, перше ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до сього народу. Тоді соціалісти в принципі стають політиками на практиці, являється Желябов з товаришами здобувати політичну волю, сюю conditio sine qua nonможливості корисної роботи в інтересах найгірш пригніченого класу народу.
Така зміна діяльності була конечною еволюцією, і нам дивно, що д. Франко не бачить сього й обвинувачує Желябова і товаришів за те, що вони змінили напрямок своєї роботи для здобування всеросійської політичної волі. Д. Франко чомусь думає, що якби ті люди лишились на Україні шукати серед селянства національних ідеалів, основаних на вільнолюбивих думках, то Вкраїна була б тепер країною свідомою і готовою виповнити ті завдання, які їй поставить політична воля. А політична воля нібито має наступити “не нині, то завтра!”. Вашими б, д. Франко, устами та мед пити! Але ми дивимось на стан речей сумніше і думаєм, що нам ще не рік, не два їсти біду, поки здобудемо яку-небудь, куди не ідеальну політичну волю… Так, отже, не муки апостолів-борців лякають теперішню російську опозицію, а марність їх праці. Тим-то, запевне, і українські радикали не могли так виразно поставити в своїй програмі безпосередньої пропаганди серед селян, не говорячи вже про те, що деякі радикали уважають не селян, а робітників більш догідним грунтом для своєї пропаганди. Не один радикал буде робити таку роботу, де тільки се буде можливо, поруч і одночасно з роботою серед інтелігенції, але робити її своїм єдиним credo він не може і не повинен.
Коли в Галичині головніший грунт для радикальної роботи – селяни, то у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її “мозок”, – аби не було так, що є над чим робити, та нема кому, – а потім вкупі з сусідами здобути ті права, які Галичині давно вже здобуті чужими руками. Тільки ми повинні при тому постаратись, щоб так здобуті права не послужили переважно інтересам державно пануючої народності, а пішли б на користь усьому величезному та розмаїтому складові російської держави, отже, щоб політична воля була крайовою, національною, децентралізованою і рівно для всіх демократичною. Такої роботи вимагає між іншим і драгомановська програма; зазначуєм се тут через те, що д. Франко уживає слова “драгомановець” і “радикал” яко ідентичні. Отже, д. Франко мав би зовсім рацію, якби дорікав українським радикалам за не досить інтенсивну роботу серед інтелігенції та не досить дотепні заходи коло здобування прав, а так виходить, що він намірявся на радикалів, а влучив у народників, кожний-бо відповідає за ту обіцянку, яку він сам давав.
А ось уже один уступ, де мушу сказати, що д. Франко “ломится в открытую дверь”, якщо не жартує. Він добирає справді патетичного тону, щоб умовити українських радикалів не чекати “дозволения начальства” на свою роботу, і вказує на спасенний приклад галицьких радикалів, що не бояться своєї мачухи-конституції, а йдуть тернистим шляхом, куди кличуть їх високі завдання. Може бути, що д. Франко хтів собі пожартувати перед Новим роком, а юмор найкраще враження робить, власне, при серйозному тоні, та тільки час вибрав для сього трохи лихий, власне, такий, коли дехто з тих товаришів оселився на дармовім мешканні “с дозволения начальства”. Українці вибирали собі для жартів з галичанами кращі часи. Коли ж д. Франко не жартував, то, певне, з нього хтось зажартував, розказавши йому якісь небилиці про якісь ніколи справді небувалі серед українських радикалів заміри посилати петиції та віддавати свою справу на цареву ласку.
Взагалі треба сказати, що д. Франко занадто вже часто натякає “на страх иудейский” українських радикалів. Коли який жарт надто часто повторяти, то він тратить свою сіль, се треба пам’ятати юмористам.
Ну, прошу вибачення за відступ трошки довгий і звертаюсь до інших тем.
Одно з найповажніших питань – як зробити Україну вже тепер політичною силою? Один “сором”, очевидно, тут не багато поможе, бо його українці чують ще від часів Шевченка, а спасенія душі досі не запобігли. Д. Франко радить нам перш усього не бути “дурнями” і стати готовою силою, не ждучи конституції. Постараємось! Тільки цікаво для науки знати, які то готові сили були в руській Галичині в той час, як на неї налетіла конституція? Чи був тоді хоч один радикал на цілу галицьку, буковинську та угорську Русь? Врешті, д. Франко не вірить в самий факт існування “українських радикалів-драгомановців, чи як там вони себе величають”. (По думці д. Франка, слід би зватись їм тільки “настойкою на радикальних ідеях”). Видно, для нього українські радикали такий же міф, як для нас ті радикальні гурти, що споряться, чи давати українському мужикові російську книжку, чи ні, та що покладають усе своє життя єдино на збирання грошей pour les beaux yeux закордонних братів. Взагалі дозволю собі сказати, що стаття “З кінцем року” в тій частині, де д. Франко говорить про українців, здається мені зложеною дуже недбало. Здавалось би, коли оскаржувати українських радикалів, то слід би набирати доказів тільки з їх власної діяльності, замість того щоб кидати обвинувачення просто в гурт усієї української інтелігенції, – нехай, мовляв, “куля винного знайде”. Через те й виходить іноді так, що, коли по розумінню фраз оскарження вимірені проти українських радикалів, по самому ділу вони зовсім не в їх лагер попадають. Що сказав би д. Франко, якби хто, полемізуючи з галицькими радикалами, закинув би їм, наприклад, нібито запобігання ними ласки у польських феодалів та клерикалів, та і взагалі став би дорікати їх за такі події, які можуть характеризувати тільки партію “русько-католицького союзу”, але ніяк не галицьких радикалів? Отже, на жаль, якраз і українським радикалам приходиться не приймати всерйоз “научки” д. Франка з поводу роботи “с дозволения начальства” або заношення петицій до царевої ласки.
Тепер скілька слів про “хатні” справи, та й годі вже втомляти увагу читців і д. Франка. Після добрих рад д. Франко говорить нам: сидіть, люди добрі, дома, до нас не лізьте з грошима, то так буде краще і для нас, і для вас, а то ваша “поміч збоку” нас деморалізує, а вас привчає відкуплятись від обов’язків.
Справді, “поміч збоку” не те, що товариська братня поміч, вона мусить деморалізувати, як то видно на прикладі москвофілів. Але ж ті люди, що досі помагали галицьким радикалам, не вважали себе, запевне, “поміччю збоку”, якимсь “славянским благотворительным обществом”, вони давали гроші не на “добродійні цілі”, а на спільну рідну справу, і то переважно в критичні часи, коли діло занепадало через галицькі фінансові злидні, і про такий характер української помочі д. Франко повинен би якнайкраще знати. Якби діло було в “добродійності”, то можна б сказати, як той мазур: “Nie mi? a ksi? dzu ofiara, id?, ciel?, do domu”, – і коли, звісно, не забрати, бо що з воза впало – пропало! то хоч надалі не давати “своєї дрібненької грошової підмоги”. Тільки щодо сеї “підмоги”, то знов-таки д. Франкові слід було не називати її “10 чи 100 рублями”, бо д. Франкові добре відомо, що з сих 10 та 100 р. щороку складалось не менше як півтори-дві тисячі (говорю про одно досить відоме мені джерело помочі з України галицьким радикалам), а інший рік, то й більше. Так от і слід би д. Франкові, коли вже він уважав за потрібне зачепити сю справу, говорити про неї докладніше, аби на Україні через його недбалі уваги не постали які непорозуміння в сій і без того дражливій справі. Галичанам теж діло просте: коли гроші деморалізують, цур їм, не приймати! аби тільки се було зроблено не з амбіції, враженої полемікою, і не на шкоду громадському інтересові: бо коли справа через се спиниться, та ще на скілька років, аж поки галичани цілком зберуться з власними грошима, то для українців такий вихід зовсім не жаданий. Але ж коли б діло обійшлось як слід, то українці не мали б чого журитись, і, звичайне, своїм грошам і самі лад дадуть. Даремне галичани думають, що в нас гроші тільки для них збираються і тільки для того, щоб купити собі від них індульгенцію на гріх лінивства; такі індульгенції не тільки в Галичині продаються.
На останок зазначу цікавий факт: стаття “З кінцем року” осягла собі високої честі бути гектографованою руками ворогів радикальної партії. Ще ні одна стаття з “Житя і слова” не заслужила собі такої честі. Гектографовані примірники продаються по 25 і по 35 коп. Стаття справила справжній тріумф серед сих нових українських видавців, їм-бо досі не вдалося написати самим щось такого, щоб так попало радикалам в око, або хоч так їм здавалось, дарма, що вони “вороги”, – аж знайшовся, спасибі йому, “добрий чоловік”, та ще й редактор радикального вісника. Коли б тільки д. Франко бачив “побідоносні” погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радикалів при стріванні: “А ви читали “З кінцем року”?”. Що ж казати радикалові на таку anzugliche Frage? – “Не так тії вороги, як добрії люди!”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)