Оселя командорова в Мадріді. Опочивальня донни Анни, велика, пишно, але в темних тонах убрана кімната. Високі вузькі вікна з балконами сягають сливе до підлоги, жалюзі на них закриті. Донна Анна у сивій з чорним півжалобній сукні сидить при столику, перебирає в скриньці коштовні покраси і приміряє їх до себе, дивлячись у свічадо.
Командор
(увіходить)
Чого се ви вбираєтесь?
Анна
На завтра
Покраси вибираю. Завтра хочу
Піти на бій биків.
Командор
У півжалобі?!
Анна
(з досадою відсуває покраси)
Ох, ті жалоби! і коли їм край?
Командор
(спокійно)
Ся має вісім день іще тривати.
По дядькові вона не дуже довга.
Анна
Найцікавіше те, що я і в вічі
Не бачила ніколи того дядька.
Командор
То справи не зміняє. Ви тепер
Належите до дому де Мендозів,
Тож вам годиться шанувати пам’ять
Всіх свояків.
Анна
Продовж їм, боже, віку!
Бо се тепер по дядькові жалоба,
А то була по тітці, перед нею ж –
Коли б не помилитись! – брат у третіх
Чи небіж у четвертих нам помер…
Командор
На кого ви розсердились?
Анна
Я тільки
Хотіла пригадати, скільки днів
Я не була в жалобі з того часу,
Як з вами одружилась.
Командор
Цілий місяць.
Анна
(іронічно)
Ах, цілий місяць? Се багато, справді!
Командор
Не розумію вашої досади.
Невже-таки для марної розваги
Ладні ви занедбати всі почесні
Звичаї давні?
Анна
(встає)
Що се за слова?
Я не додержую звичаїв чесних?
Коли я що ганебного вчинила?
Командор
Про щось ганебне й мови буть не може,
Але для нас і збочення найменше
Було б ступнем до прірви. Не забудьте,
Що командорський плащ мені дістався
Не просьбами, не грішми, не насильством,
Але чеснотою. З нас, де Мендозів,
Були здавен всі лицарі без страху,
Всі дами без догани. Чи ж подоба,
Щоб саме вас юрба могла огудить,
Коли ви завтра…
Анна
(роздражнено)
Я не йду нікуди.
Командор
Зовсім нема потреби замикатись.
Ми завтра маємо піти до церкви.
Анна
Я не збиралася до церкви завтра.
Командор
А все-таки ми мусимо піти, –
Казати казань має фра Іньїго.
Анна
Се найнудніший в світі проповідник!
Командор
Я з вами згоджуюсь. Та королева
Злюбила ті казання. Отже, ходить
І цілий двір на них. Коли не буде
З усіх грандес лиш вас, то се помітять.
Анна мовчки зітхає.
(Командор виймає з кишені молитовні чітки з димчастого кришталю.)
Я вам купив чітки до півжалоби,
А трохи згодом справлю з аметисту.
Анна
(бере чітки)
Спасибі, тільки нащо се?
Командор
Вам треба
Пишнотою всіх дам переважати.
І ще, будь ласка, як прийдем до церкви,
Не попускайте донні Консепсьйон
Край королеви сісти. Teє місце
Належить вам. Прошу вас пам’ятати,
Що нам належить перше місце всюди,
Бо ми його займати можем гідно,
І нас ніхто не може замінити, –
РучИТь за те не тільки честь Мендозів,
А й ордену мого почесний прапор.
Коли ж не тільки донна Консепсьйон,
А й королева схоче те забути,
То я не гаючись покину двір,
За мною рушить все моє лицарство,
І вже тоді нехай його величність
Придержує корону хоч руками,
Щоб часом не схитнулась. Я зумію
Одважно боронити прав лицарських,
Та тільки треба, щоб вони були
Всім навіч безперечні, а для того
Ми мусим пильнувать не тільки честі,
Але й вимог найменших етикети,
Щонайдрібніших. Хай вони здаються
Для вас нудними, марними, без глузду…
Анна
Терпливосте свята!
Командор
Так, справді треба
Молитись до терпливості святої,
Коли хто хоче встоять на верхів’ї
Тих прав, що вимагають обов’язків.
Права без обов’язків – то сваволя.
Анна знов зітхає.
Зітхаєте? Що ж, вам було відомо,
Які вас тут повинності чекають.
Свідомо ви обрали вашу долю,
І ваше каяття прийшло запізно.
Анна
(гордо)
І в думці я не маю каяття.
Я признаю вам рацію. Забудьте
Мої химери – вже вони минули.
Командор
Осе слова справдешньої грандеси!
Тепер я пізнаю свою дружину.
Простіть, я був на мить не певен вас,
І так мені тоді самотньо стало,
І боротьба здалась мені тяжкою
За той щабель, що має нас поставить
Ще вище.
Анна
(живо)
За який щабель? Таж вище
Є тільки трон!
Командор
Так, тільки трон.
(Пауза.)
Давно б я
Сей план вам розказав, якби я бачив,
Що ви тим жити можете, чим я.
Анна
А ви сього не бачили?
Командор
Я каюсь.
Але тепер я кождий крок мій хочу
Робити з вами враз. Найвища скеля
Лише тоді вінець почесний має,
Коли зів’є гніздо на ній орлиця.
Анна
Орлиця?
Командор
Так, орлиця тільки може
На гострому і гладкому шпилі
Собі тривку оселю збудувати
І жити в ній, не боячись безвіддя,
Ні сонця стріл, ані грізьби перунів.
За те їй надгорода – високості…
Анна
(переймає)
…у чистому нагірному повітрі
Без пахощів облесливих долин.
Чи так?
Командор
Так. Дайте руку.
Анна подає руку, він стискає.
І добраніч.
Анна
Ви йдете?
Командор
Так, на раду капітулу,
Як часом запізнюся, то не ждіть.
(Виходить.)
Анна сідає і задумується. Увіходить покоївка Маріквіта.
Анна
Ти, Маріквіто? Де моя дуенья?
Маріквіта
Їй раптом так чогось недобре стало,
Аж мусила лягти. Але як треба,
То я таки її покличу.
Анна
Ні,
Нехай спочине. Заплети мені
Волосся на ніч та й іди.
Маріквіта
(заплітаючи Анні коси)
Я маю
Сеньйорі щось казати, тільки ждала,
Щоб вийшов з дому наш сеньйор.
Анна
Даремне.
Я від сеньйора таємниць не маю.
Маріквіта
О, певна річ! Адже моя сеньйора
Зовсім свята! Я саме се казала
Тому слузі, як брала ті квітки.
Анна
Який слуга? Що за квітки?
Маріквіта
Недавно
Слуга якийсь приніс квітки з гранати
Від когось для сеньйори.
Анна
(гнівно)
Буть не може!
Квітки з гранати, кажеш? І для мене?
Маріквіта
Не знаю… Він казав… Воно-то правда –
Зухвало трохи, бо квітки з гранати,
То знак жаги. Та що я поясняю!
Адже се всім відомо.
Анна
Маріквіто,
Я мушу знать, від кого ся образа!
Маріквіта
Слуга імення не сказав, лиш мовив,
Квітки ті даючи: “Се донні Анні
Від мавра вірного”.
Анна уривчасто скрикує.
Сеньйора знає,
Від кого то?
Анна
(збентежена)
Не треба тих квіток…
Маріквіта
Я принесу, хоч покажу.
Анна
Не треба!
Маріквіта, не слухаючи, вибігає і миттю вертається з китицею червоного гранатового цвіту.
(Одхиляючи квіти рукою та одвертаючись.)
Геть викинь їх!
Маріквіта
Я б їх собі взяла,
Коли сеньйора їх не хоче. Тут же
Квітки навдивовижу…
Анна
Так… візьми…
Маріквіта
От завтра я заквітчаюсь!
Анна
Іди!
Маріквіта
Чи тут не треба відчинити вікон?
Страх душно!
Анна
(в задумі, безуважно)
Відчини.
Маріквіта
(одчиняючи)
І жалюзі?
Анна
Ні, може, видко з вулиці.
Маріквіта
(одчиняючи жалюзі)
Та де ж там!
Тепер на вулиці зовсім безлюдно.
Тут не Севілья! Ох, тепер в Севільї
Дзвенять-бринять всі вулиці від співів,
Повітря в’ється в прудкій мадриленьї!
А тут повітря кам’яне…
Анна
(нервово)
Ой, годі!
Маріквіта, говорячи, вихилилась із вікна і розглядається на всі боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.
(Завваживши рух.)
Та ще ти, Маріквіто?!
Маріквіта
(невинно)
Що? Нічого.
Анна
Ти кинула до когось квітку?
Маріквіта
Де ж там!
Я нетлю проганяла… Чи сеньйора
Нічого більш не потребує?
Анна
Ні.
Маріквіта
(кланяється, присідаючи)
Бажаю гарних, гарних снів!
Анна
Добраніч!
Маріквіта вийшла, а вийшовши, полишила в кімнаті китицю з гранат. Анна, оглянувшись на двері, тремтячою рукою бере ту китицю і з тугою дивиться на неї.
(Стиха.)
Від мавра вірного…
Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вікном, кидається на коліна перед Анною і покриває поцілунками її одежу й руки.
(Впустивши китицю, в нестямі.)
Ви?!
Дон Жуан
Я! ваш лицар!
Ваш вірний мавр!
Анна
(опам’ятавшись)
Сеньйоре, хто дозволив?..
Дон Жуан
(уставши)
Навіщо сеє лицемірство, Анно?
Я ж бачив, як ви тільки що держали
Сю китицю.
Анна
Се трапилось випадком.
Дон Жуан
Такі випадки я благословляю!
(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом.)
Анна
Я вас прошу, ідіть, лишіть мене!
Дон Жуан
Ви боїтесь мене?
Анна
Я не повинна
Приймати вас…
Дон Жуан
Які слова безсилі!
Колись я не такі од вас чував!
Ох Анно, Анно, де ж ті ваші горді
Колишні мрії?
Анна
Ті дівочі мрії –
То просто казка.
Дон Жуан
А хіба ж ми з вами
Не в казці живемо? На кладовищі,
Між сміхом і слізьми, вродилась казка,
У танці розцвіла, зросла в розлуці…
Анна
І час уже скінчитись їй.
Дон Жуан
Як саме?
Що вірний лицар визволить принцесу
З камінної в’язниці, і почнеться
Не казка вже, а пісня щастя й волі?
Анна
(хитає головою)
Хіба не може казка тим скінчитись,
Що лицар просто вернеться додому,
Бо вже запізно рятувать принцесу?
Дон Жуан
О ні! такого в казці не буває!
Таке трапляється хіба в житті,
Та й то в нікчемному!
Анна
Мені нічого
Од вас не треба. Я вас не прошу
Ні рятувать мене, ні потішати.
Я вам не скаржусь ні на що.
Дон Жуан
Ох, Анно,
Хіба я сам не бачу?..
(Ніжно.)
Сії очі,
Колись блискучі, горді, іскрометні,
Тепер оправлені в жалобу темну
І погасили всі свої вогні.
Сі руки, що були, мов ніжні квіти,
Тепера стали, мов слонова кість,
Мов руки мучениці… Сяя постать
Була мов буйна хвиля, а тепера
Подібна до тії каріатиди,
Що держить на собі тягар камінний.
(Бере її за руку.)
Кохана, скинь же з себе той тягар!
Розбий камінну одіж!
Анна
(в знесиллі)
Я не можу…
Той камінь… він не тільки пригнітає,
Він душу кам’янить… се найстрашніше…
Дон Жуан
Ні-ні! Се тільки сон, камінна змора!
Я розбуджу тебе вогнем любові!
(Він пориває Анну в обійми, вона схиляється йому на плече і проривається риданням.)
Ти плачеш? Сії сльози помсти просять!
Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потім на сходах чутно важкі повільні кроки командора.
Анна
Се похода Гонзага! Утікайте!
Дон Жуан
Втікати? Ні. Тепер я маю змогу
Йому не уступитися з дороги.
Командор
(увіходить і бачить дон Жуана)
Ви? Тут?
Дон Жуан
Я тут, сеньйоре де Мендоза.
Прийшов подякувать за веледушність,
Колись мені показану. Тепер
Я рівня вам. Либонь, се вам відомо?
Командор мовчки добуває свою шпагу, дон Жуан свою і вступають в бій. Донна Анна скрикує.
Командор
(оглядаючись на неї)
Я вам наказую мовчати.
Дон Жуан коле його в шию, він падає і вмирає.
Дон Жуан
Край!
(Обтирає шпагу плащем командоровим.)
Анна
(До дон Жуана)
Що ви зробили!
Дон Жуан
Що? Я подолав
Сперечника у чеснім поєдинку.
Анна
Сього за поєдинок не признають, –
Ви будете покарані за вбивство.
Дон Жуан
Мені се байдуже.
Анна
Але мені
Не байдуже, щоб тут мене взивали
Подвійною вдовою – і по мужу,
І по коханцю!
Дон Жуан
Я ж іще не був
Коханцем вашим.
Анна
Сеє знаем Ми.
Та хто ж тому повірить? Я не хочу
З іменням зрадниці, з печаткою ганьби
Зостатися у сім гнізді осинім.
Дон Жуан
Втікаймо вкупі!
Анна
Ви ума збулися?
Се значить взяти камінь у дорогу!
Ідіть від мене, бо інакше зараз
Я крик здійму й скажу, що ви хотіли
Мене збезчестити, зрадецьки вбивши
Сеньйора де Мендоза.
Дон Жуан
Донно Анно,
Ви можете сказати се?!
Анна
(твердо)
Скажу.
Дон Жуан
А що як я скажу, що ви були
Коханкою і спільницею вбивства?
Анна
Се не по-лицарськи.
Дон Жуан
А ви, сеньйоро,
По-ЯКому збираєтесь робити?
Анна
Я тільки боронюся. І як ви
От зараз підете із сього дому,
Я всім скажу і всі тому повірять,
Що тут були розбійники, та й годі.
Дон Жуан стоїть в непевності.
Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?
Дон Жуан мовчки вилазить вікном. Анна дивиться якусь хвилину в вікно, ждучи, поки він далеко одійде. Потім бере із скриньки покраси, викидає їх у вікно і здіймає голосний крик.
Розбій! Розбій! Рятуйте! пробі! люди!
На крик її збігаються люди, вона падає, нібито зомліла.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)