Давно було. Дітей маленьких двоє,
Побравшися за руки, по квітчастих
Лугах підгірських, стежкою вузькою
Поперек нив, в жарку літнюю днину
Ішли з села.
Старшенький хлопчик був –
Біловолосий, з синіми очима,
З конем вербовим у руці. У нього
За пазухою добрий кусень хліба
І квітка на кайстровім капелюсі.
А дівчинка вела його за руку,
Хоч менша. Наче терен, оченята,
Мов вуглики, жарілися і живо
Все бігали кругом. Мов миший хвіст,
Косичка ззаду висіла, а в ній
Червона стрічка вплетена була.
В маленькій запасчині підіп’ятій
Знать кілька бульб печених, а стручки
Зеленого гороху визирали
З-за пазухи.
Нерадо якось хлопчик
Ішов і боязливо озирався,
А дівчинка невпинно щебетала,
Додаючи товаришу відваги.
– Встидайся, фе! Такий великий виріс,
А плакать хоче! Хлопець, а боїться!
Чого боятись тут? Сли я ти кажу,
То мусить бути правда. Вже мої
Бабуня не такі, щоби брехали!
А ти диви, хіба то так далеко?
На сей горбок, а відтам Діл близенько,
А там Ділом угору та все вгору,
Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем –
А може, ні, чого ще спочивати,
Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! –
Та й просто враз побіжимо до тих
Стовпів залізних, що підперли небо.
А там сховаємось за стовп і тихо-
Тихенько аж до вечора пробудем.
А ти щоби не смів мені і писнуть,
Не то що плакать! Чуєш? А то я
Тобі задам! А як настане вечір
І сонечко прийде додому на ніч,
Застукає до брами – то ми тихо-
Тихесенько прокрадемось за ним.
А знаєш, що бабуся говорили?
У нього є донька така хороша,
Що просто страх. Вона-то відчиняє
Щовечір браму батькові й щорана.
А вже дітей вона так дуже любить,
Що просто страх. А сонце не пускає
Дітей до неї, щоб із ними разом
У світ не втікла. Але ми тихенько
Прокрадемось, та й шусть! і вхопимось
Її за руки, то вже сонце нам
Ніщо не зробить. Тільки ти не бійсь
І плакати не смій! Таж то так близько,
І на дорогу маємо досить,
А та нам панна надає багато
Всього, о що лиш будемо просити.
Ану, о що би ти просив?
Поглянув
На неї хлопець, палець впхав до уст
Та й каже: – Мозе б, ліпсого коня?
– Ха-ха-ха-ха! – дівча зареготалось.
– Ну, сцо з, то, мозе, капелюх новий?
– Проси, що хочеш, а я знаю, знаю,
Що я просити буду!
– Сцо таке?
– Ага, не скажу!
– Ну, скази, а то
Заплацу!
– Овва, плач, то я сама
Піду і не візьму тебе з собою.
– Ну, а цому з не сказес?
– Знаєш, ти
Дурний! Мені бабуся говорили,
Що в неї яблучка є золоті.
Кому вона те яблучко дарує,
То той весь вік щасливий, і здоров,
І гарний-гарний буде всім на диво.
Але ті яблучка лиш для дівчат.
– Я хоцу яблуцка! – заплакав хлопець.
– Не плач, дурний, лиш не забудь просити, –
Я вставлюсь вже, щоб і тобі дала.
А як по яблучку такім дістанем,
То вернемо додому і нікому
Не скажемо. Не скажеш?
– Ні, не сказу.
– Ну, пам’ятай! А скажеш – відберуть.
Чи так?
– А так, – рік хлопець. І пішли.
Пройшло чимало літ від того дня.
Далеко над сподівання дітей
Тяжкою вийшла й довгою дорога
До сонячних палат. І трави, й ниви,
І небо, й сонце – все, усе змінилось
У хлопчика в очах. Лиш не змінилась
Подруга та, провідниця його.
Щебетання її, веселе, любе,
І усміх, і надія невгасима –
Се та жива струя, що в’яже в серці
День нинішній з вчорашнім і грядущим.
І ціль їх не змінилась за той час,
Лиш виросла, розвилась, роз’яснилась.
І ось великим шляхом многолюдним
Посеред тиску, свару й товкітні
Ідуть вони, ховаючи у грудях
Дитячі серця, як найкращий скарб.
Минає їх гордий, надутий дурень –
І розсмієсь; мина пишний вельможа –
То і не гляне; зустріне мужик –
То в спрагу дасть погожої води
Напитися, і стежечку покаже,
І підночує, в сльоту захистить.
Вони ж, побравшися за руки, тихо
І радісно, без огляду й тривоги,
Ідуть навстрічу сонцю золотому.
1886
Іван Франко – Idylla
Dawno to by? o. Dwoje ma? ych dzieci,
Pobrawszy si? za r? ce, po kwiecistych
Podg? rskich??kach, w poprzek niw, po w? skiej
?cie? ynie polnej, w letni dzie? gor? cy –
Sz? o ze wsi.
Starszy z dwojga ch? opczyk by?
Z oczyma niebieskimi, bia? ow? osy,
Z wierzbowym koniem w r? ku. Za pazuch?
K? s chleba spory mia? i dwie stokrotki
Zatkni? te na pil? niowym kapeluszu.
Dziewczyna prowadzi? a go za r? k?,
Cho? mniejsza. Oczka niby dwie tarniny,
Jak dwa w? gliki roz? arzone, ?ywo
Biega? y wko? o. Jak ogonek mysi
Wisia? a z ty? u kosa, a przy ko? cu
Czerwona wst??ka by? a w ni? wpleciona.
W ma? ej, popodpinanej zapaseczce
Nios? a kartofli upieczonych par?.
A str? czki grochu zielonego wida?
Z poza pazuchy.
Ch? opczyk jako? nierad
Kroczy? i wci?? ogl? da? si? nie? mia? o;
Dziewczynka szczebiota? a bezustanku,
Towarzyszowi dodaj? c odwagi.
– Fe, wstyd? si?! Darmo? wyr? s? taki du? y,
A p? aka? chcesz! Oto mi ch? opiec, co si? boi,
A czego ba? si?? Ju? gdy ja ci m? wi?,
To musi to by? prawda! Ju? to moi
Babunia nie z tych, co to k? ama? lubi?.
Ty tylko spojrzyj, czy? to tak daleko?
Na ten pag? rek, stamt? d Dzia? ju? blisko,
A tam my Dzia? em w g? r?, ci? gle w g? r?,
A? na sam szczyt. I koniec. Tam spoczniemy;
A mo? e nie… co mamy tam spoczywa?,
Gdy stamt? d ju? tak blisko?… Krzykniem: U!
I pobiegniemy prosto razem do tych
?elaznych s? up? w, co podpar? y niebo.
A tam schowamy si? za s? up i cicho,
Cichutko przeczekamy do wieczora.
I? eby? ty mi nie? mia? ani pisn??,
Nie m? wi? – p? aka?! S? yszysz? Bo jak nie,
To ja ci dam! A jak nastanie wiecz? r,
S? oneczko przyjdzie na nocleg do domu,
Do bram zapuka, to my cichute? ko,
Ostro? niutenko podpe? zniemy za nim.
Bo wiesz ty, co babunia mi m? wili?
U niego jest c? reczka – taka? liczna,
?e ci a? strach! I ona co wieczora
Odmyka ojcu bram? i co rana.
A dzieci lubi tak, ?e ci a? strach!
Lecz s? o? ce dzieci do niej nie dopuszcza,
By z nimi w? wiat nie usz? a. Lecz my cicho
Tak podpe? zniemy – czmych! – i j? za r? ce
Chwycimy, to ju? s? o? ce wtenczas nic nam
Nie zrobi. Tylko ty mi si? nie l? kaj
I p? aka? nie? miej! Przecie? to tak blisko,
J na drog? mamy dosy? z sob?.
A ta panienka da nam du? o, du? o
Wszystkiego, o co tylko poprosimy.
O coby? ty j? prosi??
Spojrza? na ni?
Ch? opczyna zwolna, palec w usta w? o? y?
I m? wi: – “Mozeby lepsego konia”?
– Cha, cha, cha, cha! – za? mia? a si? dziewczyna.
– No, c? z, to mozeby kapelus nowy?
– Pro? o co chcesz, a ju? wiem, wiem, wiem,
O co ja prosi? b? d?.
– C? z takiego?
– Aha, nie powiem!
– Powiedz, bo ja zaraz
Zap? ac?!
– Oho, p? acz! Ja sobie sama
P? jd? i ciebie nie zabior? z sob?.
– No a dlacegoz mi nie powie??
– Bo? ty
G? upi! Wiesz, co babunia powiadali?
S? u niej takie jab? uszka z? ociste.
Komu jab? uszko takie podaruje,
Ten ca? y wiek sw? j b? dzie zdr? w, szczes’liwy,
I pi? kny, ach! Na podziw wszystkim ludziom.
Lecz te jab? uszka tylko dla nas dziewcz? t.
– Ja chc? jab? uska!-zap? aka? ch? opczyna.
– Nie p? acz, g? uptasie! Tylko nie zapomnij
Prosi? j? ?adnie! A jak dostaniemy
Po takim jab? ku, to wr? cimy do dom,
I ani s??wka przed nikim! Nie powiesz?
– Nie powiem.
– No, pami? taj, bo jak powiesz,
To ci odbior?! Trzeba tak zachowa?,
By nie znale? li. Wiesz co, ty dasz mnie
I swoje, schowam je oboje razem,
Bo ty g? upiutki, u ciebie odbior?.
Czy tak? –
– A tak, – ch? opczyna rzek?. I poszli.
Od tego dnia min??o wiele lat
Daleko ponad spodziewanie dzieci
D? ug? i ci??k? pokaza? a si?
Ta podr?? do pa? acu s? onecznego.
Trawy, i niwy, i niebo, i s? o? ce –
Wszystko zmieni? o si? w oczach ch? opczyka.
Tylko niezmienn? pozosta? a jedna –
Ta jego towarzyszka, przewodnica.
Jej szczebiot? ywy, mi? y i weso? y,
Jej u? miech, jej nadzieja niegasn? ca,
To? ywa ni?, co wi??e w jego sercu
Dzisiejszy dzie? z wczorajszym i jutrzejszym.
Nie zmieni? si? i cel ich za ten czas,
Lecz wzr? s?, rozja? nia? i rozwin?? si?.
I oto wielkim i ludnym go? ci? cem,
?r? d zgie? ku, swar? w, poszturchiwa? t? umu
Id?, w swoich piersiach jako skarb najdro? szy
Chowaj? czyste serca swe dzieci? ce.
Gdy mija ich nad? ty, dumny g? upiec,
To si? roz? mieje; mija pan bogaty,
To i nie spojrzy; a gdy ch? opek spotka,
To poda im w spiekot? ?wie? ej wody,
Poka? e? cie? k?, na nocleg zaprosi
I da przytu? ek w s? ot?, w czas burzliwy.
I oni, wzi? wszy si? za r? ce, cicho,
Rado? nie, bez zw? tpienia i bez trwogi
Id? – z? otemu s? o? cu na spotkanie.
Lw? w
(1 votes, average: 5,00 out of 5)