III
Я вам прощаю все, брати-москвини,
Воркуючі двоглаві яструби,
Та як побачу я хахлацькі спини,
Що перед вами гнуться без ганьби,
Не можу дарувати вам провини
Лиш однієї: що там не роби,
Створили ви хахла – жахне страшидло,
Людину видом, але духом бидло.
Це діло, мабуть, розпочав ще князь,
Що силоміць загнав киян у воду,
Богів народних поскидав у грязь,
Монаршому престолу навдогоду
З’єднав свою й Господню іпостась:
Пойняв людину мудрістю до споду –
Люби себе, а зверхника жалій,
Підлеглого перетопи на лій.
В хахлах живе безсмертна Візантія,
Що спала із князями, як вдова,
Спокуслива і набожна повія,
Рабиня владна, пані світова;
Та, обіднівши геть на землях Кия,
Втекла вона в Москву напівжива,
Жебрачкою пішла в краї суворі,
А повернулась в царському уборі.
Тоді Москва й задумала хахла,
Прообраз ненажерливого мула,
Щоб янгольська слухняність в нім жила
Та енергійна впертість Вельзевула, –
Ось так з’явилася істота зла,
Що до потреб шлункових дуже чула,
А розуму вживає лиш на те,
Щоб нищити духовне і святе.
Москва – майстриня мудра і зухвала –
Себе також відбила в тім єстві,
І візантійські, і свої начала
Змішала в рабській вдачі і крові,
Та, попри все, вона найбільше дбала,
Аби в хахлів були хребти криві,
Щоб гнулися вони й просились в шлеї,
Щоб їм батіг співав про привілеї.
Прислужництво тече в крові хахлів,
А скільки ще рабам потрібно часу,
Щоб гній у їхніх душах перетлів
Та обернувся в чорноземну масу,
Щоб став палатою сяйною хлів –
В царі щоб закортіло свинопасу?
Смішні питання! За ярмо своє
Хахол хахла з ненависті заб’є.
Коли хахол звертається до Бога,
То лиш на те, щоб освятить ярмо,
За рабство помолитися щомога,
Сквернити Кобзаря святе письмо,
Де нам одкрилась наша правда строга,
Що нею ми, як хлібом живемо;
Що ж діяти, як тими ж ми роздерті,
Хто мав би рятувати нас од смерті?
Кипить прокльонами Галичина,
В побойовища переходять свята,
Там під церквами точиться війна,
Із довбнею шукає Каїн брата,
І квилить подніпрянська сторона,
Орлом двоглавим порвана й потята, –
Змирити легше тут Москву і Рим,
Ніж разом стати з Києвом старим.
Невже святці навіки нас роздерли?
Невже ніколи на Збручі мости
Ми не збудуємо, невже померли
Пророки, що в глибинах темноти
Могли з гори Пивихи чи з Говерли
Скрижалі Бога мудрого знести,
Де сказано: “Не відайте кордону
В своїй землі від Сяну аж до Дону!”
Свобода й Бог, та це ж одне єство
Для нації, котра встає із гробу;
Для нас Господь – свободи торжество,
Де ми проходим знову перепробу;
Держава сяє нам, немов Різдво,
Великдень повертає нам подобу
Безсмертності; в молитві живемо
Тим духом, що скидає з нас ярмо.
Але ж хахли (по-царськи “малороси”) –
Однаково, чи тлусті, чи худі,
Чи ті, що дбають десь про опороси,
Чи ті, що в канцелярському труді,
Чи ті, що книг перечитали стоси,
Чи ті, що вийшли вже в попи й вожді,
Чи молоді мужі, чи трохи старші, –
Всі хочуть мати жезли патріарші.
Командування – то хахлів жага,
Єфрейтори вони – в чужій державі,
Але в своїй – о ненько дорога! –
Чи будеш ти в пошані, чи в неславі,
Нам байдуже, щоб лиш від пирога
Не відірватись. Ми – розумні й браві,
І кожен має партію свою
Чи церкву – не ходи туди, бо вб’ю!
Ми не амбітні, ми не самолюби,
Та не дозволимо, щоб наш земляк
Провадив Україну до погуби,
Бо знаєм тільки ми – куди і як;
Йому, як треба, можем дати в зуби,
Щоб знав той зрадник, де зимує рак!
Ми – правовірні і непогрішимі,
А ворог наш – в проклятім побратимі!
О Господи, волаю з глибини,
Із дна хахлацької глухої бодні,
Де повно гаркотні і звірини,
Де кубляться прояви химородні, –
Або ти нас у рабство поверни,
За те, що помиритись ми не годні,
Або звільни нас од своїх проклять,
Щоб вільними змогли ми врешті стать!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)