Андрій Малишко – Моєму батькові

Усе пам’ятаю, ніщо не забуто,
Дитинство моє вітряною порою,
Німецькі снаряди вигукують люто,
Зима завива за крутою горою.

Обтесаний півник на новій ворітні,
В дворі, на постої, солдатські двоколки.
І, зорями шиті у синьому квітні,
Верба опускає зелені подолки.

А ти, посивілий, в низенькій хатині
Рівняєш підошву, постукуєш тихо,
Щоб хлопців, не дай бог,- синів твоїх, нині
Не тронуло горе й безхліб’яне лихо.

П’ятнадцятий рік щонайстаршому брату,
Середлітку – десять, чотири – малому.
За шевство просив копійчану оплату:
– Синам же рости! Відпочинем потому.

Все чоботи шив. Я пригадую, марю:
Рибалкам в заброди, дівчатам – однако.
Привіт тобі, чесний сільський чоботарю,
Мій батьку далекий, старий кожум’яко!

Коли ж накрапала осіння мигичка,
У далеч, у вирій, збиралися гуси,
Ти пив із шевцями. А звичка – не мичка,
Із неї ні нитки, ні чорту спокуси.

Ти дуже зносився, мій батьку, я бачу,
Літа, наче коні, промчали на мості,
А ми ж із тобою похожі на вдачу
І щирі занадто. І дуже запрості.

Тому нам і щастя нелегке на світі,
Дорога крута, а не стежка обічна;
З морозом – узимку, із спекою – вліті.
Та труд. Та мозолі. Та пісенька вічна.

Що був чорноморець, та був запорожець,
Ще й дівка-любавка з зелених потоків.
У тебе ж самого нелегкий порожець –
Спіткатися й падати сімдесят років.

Спочив би на старість. Сини і онуки
Вробили б на хліб і до хліба доволі,
Так знову війна підняла свої руки,
Не руки, а лапи, страшні й похололі.

Над нашою хатою тінь малинова,
Зоря загасає і чайка кигиче,
Без подиху в грудях я жду твого слова,
Мій батьку, мій трударю, хто ж мене кличе?

Верба обгоріла стоїть, як вдовиця,
А диму полотна багряно-безкраї,
Ворота упали. Усохла криниця.
Мій батьку, мій трударю, хто ж то гукає?

У небі дніпровському не лебедята,
Не крижень перистий пливе над тобою.
І сохне барвінок, і корчиться м’ята,
Ждучи мене з поля, з останнього бою.

То ж ти мене кличеш крізь ночі заграву,
Крізь кулі й розриви у полі німому,
Де ворог приніс і ганьбу, і неславу,
І голод повзе біля отчого дому.

Тебе ображає фашист-недоріка,
Багнет націляє і тикає в груди
За те, що твій син не сліпець, не каліка,
А вийшов між люди і став, як і люди.

У снах тебе бачу. А сни на хвилину,
У серці не смуток, а гнів і турбота.
Я вітром повію. Я птицею злину
Чи травкою виросту попід ворота!

Чи краще, як воїн, крізь битви та біди
Із доброю звісткою глянуть до хати,
Щоб радо всміхнулися давні сусіди
І встала назустріч заплакана мати.

І хлопці б по чарці хильнули до діла,
А мужа зустріла вночі молодиця,
І м’ята зійшла б, і відром задзвеніла
На зрубі дубовім глибока криниця.

Облога тривожна чи битва – однако,
Чи постріл підступний, чи темна утома,
Сільський чоботарю, старий комуж’яко,
Мій батько посивілий, жде мене дома!

1943



Андрій Малишко – Моєму батькові вірш.